25 травня в Соболівську сільську бібліотеку завітали учасники Міжнародного Шевченківського свята "В сім'ї вольній, новій". Шановані гості В'ячеслав Романовський, Галина Тарасюк, Галина Колесник, Ганна Арсенич-Баран, Олена Герасименко, Тетяна Приймасюк, Світлана Стадник, Павліна Рибак, Надія Решетник та інші завітали до сільської бібліотеки.
Вони мали нагоду полюбуватися бібліотекою, виставками, які були оформлені бібліотекарем. Відчувши запах зілля в народознавчому куточку бібліотеки, В'ячеслав Романовський зачитав свій вірш про Зелені свята.
Галина Тарасюк та Ганна Арсенич-Баран подарували бібліотеці власні книги. Я, бібліотекар Соболівської сільської бібліотеки, Анжела Вінжіцька дуже вдячна гостям за подарунки і поетичне слово.

В Соболівській сільській бібліотеці з нагоди 100-річчя від дня народження відомої фольклористки Євгенії Давидівни Тондій із Соболівки бібліотекарем спільно із Будинком культури було проведено бесіду-спомин.

Слухачі з цікавістю  слухали про життєвий та творчий шлях відомої фольклористки.

Бібліотекарем була представлена фото-ілюстративна виставка «Душа без пісні, що безкрила птиця», з якої присутні почерпали багато цікавого про фольклористку.

На заході пролунала пісня "Душа без пісні, що птаха без крила", яка присвячена саме Є.Тондій, у виконанні ансамблю української пісні , що унаслідував назву її тодішнього ансамблю "Українка".

        8-го лютого минуло 100 років від дня народження відомої української фольклористки із Соболівки Теплицького району Євгенії Давидівни Тондій.

Донька священника, вчителька, фольклористка, самородок, берегиня славних народних традицій, організатор і керівник багатьох хорів, засновниця жіночого ансамблю «Українка», яка все своє життя прожила в селі Соболівка нашого району.

Народилася Євдокія Тондій 8 лютого 1918 року в селі Цвіліківцях Кам’янець-Подільського району Хмельницької області в родині священика.

          Дід, прадід Давида Тондія були ткачами. Ткали рушники, скатертини, доріжки, рядна та килими на всю округу!
           Батько навчався в трирічній церковно-приходській школі на відмінно. Від природи мав гарний голос, любив співати, з легкістю опанував музичну грамоту. Навчився грати на скрипці. По закінченню навчання йому було присвоєно звання регента хору.

         Мати, була також з родини ткачів,  вона співала в церковному хорі і мала прекрасний голос.

Є.Д.Тондій була  донькою церковнослужителя, за що згодом і пережила клеймо попівської дочки.
         Батьки переїздять в село Петрашівку і поселяються в хаті діда Тимофія. Батько служить в церкві. В 1925р. Євгенія іде до першого класу, де зазнала знущань і утисків як попівська дитина. Всі підручники були спрямовані на атеїстичне виховання, учні під час бесід на антигітлерівські теми повертали голови в бік дівчинки, з осудом чекаючи її реакції. Євгенія тяжко переживала своє становище, що була вона не такою, як усі , але ніколи нікому не скаржилася – усе переживала, стиснувши у маленькому дитячому серці невимовний біль.

По закінченню чотирьох класів Євгенію не приймають до 5 класу Соболівської семирічної школи ( Вінницька область, Теплицький район) – там не місце попівській дочці. А вона так хотіла вчитися і не могла збагнути, чому вона повинна сидіти вдома. Батьки її втішали, як могли.

Старша сестра Євдокія змушена була забрати дівчинку до себе, вона на той час працювала вчителькою в селі Орлівці, де Євгенія закінчила 7 класів на відмінно і була рекомендована на педагогічні курси до Бершаді для отримання фаху вчителя початкових класів. На той час не вистачало вчителів. Це був 1933рік, рік голодомору в Україні.

В 1936 році Євгенія Давидівна, маючи прекрасний голос, їде на прослуховування до академічної капели „Думка”. В конкурсі брало участь понад 600 учасників, але вибрали тільки 40. Серед щасливчиків була і вона. Радості не було меж! Вирішили разом з чоловіком переїхати до Києва, але в „Думці” вона пробула лише два місяці. Тяжка хвороба чоловіка повернула дівчину до Петрашівки, де вона знову вчителює. Навчаючи дітей в молодших класах, вона і сама навчалася. Так закінчила 10 клас, отримала середню освіту.
         З 1958 року перевели її працювати в Соболівську середню школу №2, де чоловік, Захарій Йосипович Продан, був директором.
          Важким було життя. Вищу освіту змогла здобути лише в 1960 році, закінчивши заочно Уманський педагогічний інститут. Клеймо попівської дочки переслідувало її потягом всього життя.

Особливе ставлення в Євгенії Давидівни було до пісні. Це була і її розрада, і її порада, яка давала наснаги, сили для життя. Керувала хорами:
- з 1952 – в Петрашівській середній школі,
- з 1958 – учнівським та вчительським в Соболівській школі №2,

- сільським колгоспним хором ( Соболівка).

   

          І вже в 1958  році з хору відділились 7 жінок, які створили фольклорний ансамбль, керівником якого стала Євгенія Тондій. Це, Валентина Карлівна Майко, Зінаїда Спиридонівна Гофман, Людмила Іванівна Акронюк, Олександра Демидівна Коваленко, Надія Семенівна Прикмета, Надія Михайлівна Затишняк. І керівник ансамблю – Євгенія Давидівна Тондій. Акомпонував їм місцевий учитель музики Анатолій Іванович Ободовський.

  

Охоче збиралися на репетиції, розучували пісні і почали виступати перед односельцями. А, оскільки, пісні були українські народні, то й ансамбль назвали «Українка».

          Дуже швидко «Українка» завоювала прихильність і любов у людей і дарувала насолоду своїми виступами не тільки жителям Соболівки, а й навколишніх сіл, на сценах сусідніх районів. Також на полях перед трудівниками ланів, на тваринницьких фермах, в цехах місцевого цукрозаводу та сільських святах.

З часом до них приєдналися Євдокія Дежорж, Олена Скакодуб, Людмила Чернявська, Олена Годованець, Олександра Коптюх. З певних причин склад ансамблю змінювався, в колектив влилися Надія Субота, Станіслава Онищук, Людмила Маліцька, Валентина Добровольська, Клавдія Маліцька, Терещук Людмила, Паша Вінжицька і єдиний чоловік – Петро Михайлович Маліцький.

          Учасники приходили і вибували, а Євгенія Давидівна залишалася. Жодне свято на селі не обходилось без виступу «Українки»: Свято Весни, Івана Купала, Новорічні щедрівки і колядки, Свято Урожаю.

          Немає, мабуть, жодного села в районі, де б не порадувала людей своїми виступами «Українка».

           «Українку» запрошували з виступами на урочистості в район, в сусідні села: Степанівку, Велику Мочулку, Петрашівку, Побірку, Метанівку, Шиманівку, Брідок, Глибочок. І на оглядах художньої самодіяльності завжди завойовували одне з перших місць.  

          Самодіяльні артисти мають безліч Похвальних грамот. А під час І Всесоюзного фестивалю художньої творчості трудящих у 1978 році ансамбль був нагороджений Дипломом лауреата І Всесоюзного фестивалю самодіяльної творчості трудящих. Таким же Дипломом нагорожена і керівник Євгенія Давидівна Тондій.

          Виступи «Українки» багато разів слухали в обласному центрі та в райцентрах – Іллінцях, Погребищі, Тульчині, Тростянці, Бершаді. Багато писала про неї районна та обласна преса. Фото учасників ансамблю демонструвалося в Києві на сільськогосподарській виставці. Двічі виступи ансамблю слухала вся Україна через радіопередачу «Золоті Ключі».

Євгенія Давидівна Тондій збирала думи, приказки, прислів’я, пісні, загадки аби зберегти світлі образи минулого, відкрити нащадкам духовний світ пращурів, які завжди прагнули волі, щастя і краси. Особливо близькими були їй ліричні пісні, наповнені щирими почуттями.

20 липня 2003року Є.Д.Тондій не стало. 85 років життя судила їй щедра доля. Крізь все життя Євгенії Давидівни – і в радощах, і в горі вірним супутником була пісня. А головною піснею її життя став фольклорний ансамбль «Українка», яким вона беззмінно керувала сорок довгих років.

 

                          

 

            До Міжнародного дня театру в читальному залі сільської бібліотеки

було оформлено ілюстративну виставку «Театр – дзеркало душі».

 

 

 

 

        

До Міжнародного жіночого дня 8-го Березня в приміщенні Соболівського сільського Будинку культури бібліотекарем була оформлена виставка «Творіння маминих рук»

 

В Соболівському сільському філіалі в березні місяці до 202-річчя від дня народження Т.Шевченка проведено поетичні читання «Зоре моя вечірняя…», а до 155 – річчя  від дня його смерті оформлено виставку-портрет  «Вічний будитель нації».

Напередодні святкування 71-ї річниці Великої Перемоги у Великій Вітчизняній війні 1941-1945 років, 6 травня 2016 року в с.Соболівка відбулося урочисте відкриття пам’ятного знаку  жертвам окупаційного періоду – 18 мирних жителів, розстріляних німецько-фашистськими загарбниками 28 лютого 1943 року. Пам’ятний знак встановлений на місці розстрілу.

Авторами  та розробниками пам’ятної плити  були  Фурдик І.К., Червоний А.О., Бичок М.О. та Шевченко М.К. на ній зображено жмут колосків жита, як знак життя родини-громади, але 17 колосків обрізано і їх зерно розсипане, як діти які вже не народяться та один колосок 18-тий чудом залишився живим.  Ця плита виготовлялася в м. Кривий Ріг, де проживає внучка одного із розстріляних Вовка Матвія Федоровича, Ковальчук Галина Олександрівна, яка стала головним спонсором по замовленню та доставці  плити до села.

Оформлення та встановлення пам’ятної стели взяли на себе виконком Соболівської сільської ради. Право відкрити стелу   надали очевидцю цих подій, голові ветеранської організації та головному ініціатору Шевченко М.К.., яка розповіла про чорні дні фашистської окупації, що вкарбувались їй на все життя як страшні спогади дитинства.

 Також прозвучали виступи голови села Асауленко В.П. та учнів школи, які поклали вінки та квіти до пам’ятника. 

 

 По закінченню заходу було освячено пам’ятну стелу та прочитано спільну молитву на помин душ, яку провів о. Герман. Тут біль і тут поклик до совісті нащадків, які повинні берегти пам’ять, аби ніколи війна не ступила на нашу Вітчизну.

 

 

26 квітня – 30 років з часу Чорнобильської катастрофи (1986) Організація Об’єднаних Націй оголосила 26 квітня Міжнародним днем пам’яті Чорнобиля. 

У ніч з 25 на 26 квітня 1986 року в Україні сталася одна з найстрашніших трагедій в історії людства загалом і  України зокрема. Жахлива аварія призвела до радіоактивного опромінення величезної кількості людей, до забруднення води і навколишнього середовища.

На території України утворилася так звана 30-ти кілометрова  «зона відчуження», з якої терміново було переселено людей для врятування їхнього життя.

Цей день є днем пам’яті про цю небезпечну трагедію, наслідки якої люди відчуватимуть ще багато років.

До дня пам’яті аварії на Чорнобильській АЕС 26 квітня в читальному залі Соболівського сільського філіалу для учнів 4 кл  бібліотекарем було проведено урок-пам’ять «Чорний біль над білим цвітом».

Бібліотекар розповіла про страшну трагедію на атомній станції та про наслідки радіоактивного пилу. Учні з цікавістю слухали розповіді про ліквідаторів-односельців Чорнобильської трагедії.

Для більш детального ознайомлення з трагічними подіями на Чорнобилі, бібліотекар учням презентував книжкову виставку "Мужність і біль Чорнобиля", на якій представлені книги та періодичні видання, що розповідають про найбільшу катастрофу ХХ  століття, про причини і наслідки Чорнобильської аварії, про ліквідаторів-односельчан трагедії людства.

28 грудня в Соболівській сільській бібліотеці було проведено літературну годину «Народжена, аби повернутися на Україну», до 127 річниці з дня народження української письменниці Галини Журби.

 

Галина Журба ― це літературний псевдонім письменниці, справжнє прізвище якої ― Домбровська Галина Маврикіївна (по чоловікові Нивинська), народилася 29 грудня 1888 року на хуторі Олександрія, поблизу села Соболівка в заможній сім’ї, полька за походженням, яка захопилася українознавством.

 

     В Соболівці майбутня письменниця одержала домашню освіту, звідси пролягла її дорога в літературу. Батько її був управителем панського маєтку і родина Галини Журби була заможною. Але це не було на заваді спілкуватись дівчинці з бідними сім’ями, пізнати їхнє життя.  

 Умови виховання могли б виробити з Галини Домбровської типову панночку-шляхтянку, але в ній була закладена більша енергія. Дівчина мала змогу добре приглянутися як до панського життя з його виїздами, з верховою їздою, пікніками, полюваннями, фортепіанними концертами, так і до зворотного його боку з економами, сценами побоїв селян. Жадібно слухала дівчина сімейні перекази, чарувалася українською мовою, придивлялася до побуту селян.

Галина Журба була допитливою, цікавою. Її зачаровувала природа хутора, що оточувала письменницю в дитячі роки. 
Писати почала ще в батьківському домі.
     У січні 1912 року приїхала до Києва, оселяється в готелі „Ермітаж”, де її тітка Наталія Сіпайло була управителькою. Навчалася писати на машинці. Згодом отримала посаду машиністки в польському технічному бюрі „Лодинський і син”.
     Друкується в „Українській хаті”, яка на той час була найпоступовішою, революційною трибуною молодих письменників.

     У цей важкий час між трьома селами: Соболівкою, Побіркою й Брідком ― серед густого лісу в пустій хатині потай зробили для селян читальню.
Повернувшись до Києва дізналася про цілковитий розгром „Української хати.”

     Навесні 1915 року Галина Журба разом зі своєю подругою Явдошкою Квіткою відкрили бюро перекладів та передруку на машині. Найняли на Хрещатику, 43, три великі кімнати на першому поверсі. На вивісці вогненними буквами на темному тлі „Первое Киевское бюро переписки  на машине и переводов на всех языках”. Люди всіляких націй, культур, професій йшли до них з усілякими перекладами, літературними творами, дописами... Але бюро через декілька місяців збанкрутувало. Тоді Галина Журба, щоб заробити на життя, змушена була йти вчителювати.
   
      Спершу живе вона в Європі, потім виїздить до США, де не полишає активної творчої діяльності.
     
     Живе самотньо у Філадельфії в тісному помешканні небезпечного району. Уперто вимагає, щоб її твори друкувалися тільки її власним правописом, бо вважає його найдосконалішим.

     У мандрах розгубила немало своїх творів, але перед самою смертю ще пробує писати. Вмираючи, заповідала, щоб її тіло зникло по дослідах в анатомічному театрі. Її не послухали, вона лягла на вічний спочинок на кладовищі в Баден-Бруку, де знайшли його її літературні колеги: Є. Маланюк, Т. Осьмачка .
   
     Галина Журба завжди підкреслювала, що вона ― українка, хоч за хрещенням була полькою.

     Її знаменита автобіографічна розповідь «Далекий світ» знайомить нас з хутором Олександрія поблизу Соболівки: «...Наш дім стояв на узліссі. Ліс обгортав його з усіх боків, застіняв перед світом. Поземний, Гонтою критий, з широким ганком на чотирьох кольонах, дім мав простодушно-непретенсійний вигляд. Подвійно широкими вікнами замріяно дивився на травник та браму і далі, геть, в димну далечінь, де на овиді синіла Зятьківецька дубина. Довкола шумів ліс тихим, рівномірним шумом...».

     Саме в рідному в рідному маєтку формується її любов до української мови, краси природи, побуту селян, чим буде наскрізно просякнута вся її творчість. Двадцятирічною видає вона в м. Одесі (1909), першу свою книгу „З життя”, куди ввійшли шість оповідань: „В степу”, „Сповідь”, „Жарти”, „Вовченя”, „В тайзі”, „Студент”. Теми оповідань взяті з народного життя.
    

     1912 р. у видавництві „Українська хата” було опубліковане маленьке оповідання „Конячка”. Через це весь наклад видавництва було конфісковано.
    1920 року завершується І період творчості письменниці ― Київський. Творча продукція першого періоду ― два десятки наукових новел. 
ІІ період ― „час зрілості” ― Галина Журба пише кілька сценічних картин („Маланку”(1921)) ― загублена в еміграційних мандрах.
1923 року в Празі вийшла сценічна картина „Метелиця”. Потім письменниця полишає цей жанр і переходить до епічних форм.
    

    У 1925-1928 роках у Здалбунові на Ровенщині вона пише повість „Зорі світ заповідають” (опублікована 1933) ― це перша частина епопеї „Хроніка одного”, якій авторка віддала багато сил: вийшло у світ три частини, друга й третя „Революція йде” виходять у Львові 1937 року.

    Про творчість письменниці 20-30х років знаходимо схвальні оцінки у статтях С. Тутора та інших критиків. Він зарахував Галину Журбу разом з Іриною Вільде, К. Гриневичевою до талановитих представників “проміжної групи”, посилаючись при цьому на “повісті волинського побуту”.
   

    У своїй сукупності твори Галини Журби, як і ранні дві збірки оповідань, так і післявоєнні повісті-хроніки, дають широку панораму життя дореволюційного українського села, висвітлюють духовні пошуки інтелігенції. Вони засвідчують оригінальний творчий стиль автора.
     

     Вона була одним із фундаторів Об’єднання українських письменників “Слово” (Організація українських письменників в еміграції).
Статут ОУП “Слово” підписали 19січня 1957 року в Нью-Йорку. Членами Об’єднання були: В. Барка, Б. Бойчук, Г. Журба, Є. Маланюк, О. Тарновський, Ю. Тарнавський, Ю. Шевельов...

     Творчість такої талановитої письменниці надзвичайно збагатила українську літературу. Галина Журба зуміла показати всьому світові велич українського народу (селянства), української землі. На жаль, більшість праць письменниці знаходяться і були видані за кордоном, але в наш час вони повертаються на Україну.

 
 

Перестало битися серце історика-краєзнавця, книголюба  і  бібліофіла,  легендарної особистості не тільки Соболівки, а й Тепличчини.

 

Народився Іван Карпович Фурдик 27 листопада 1923 року, в селі Соболівка Теплицького району . Навчався в місцевій середній школі.

 

      Закінчив Тульчинську фельдшерську школу, в 1941 році одержав кваліфікацію медичного фельдшера.

            Учасник бойових дій в Великій Вітчизняній війні на посаді військового фельдшера – командира медико-санітарного взводу.

            На фронті був тяжко поранений. Нагороджений орденами: «Вітчизняної війни І-го ступеня» , «За відвагу» та 22 медалями.

            Військове звання – старший лейтенант медичної служби.

            Інвалід Великої Вітчизняної війни першої групи.

Напередодні 65-ї річниці Перемоги в Великій Вітчизняній війні наказом Міністерства оборони України Фурдику Івану Карповичу присвоєно чергове військове звання  -Полковник.

            Після закінчення війни повернувся в своє рідне село Соболівку. Працював в Соболівській дільничій лікарні фельдшером пункту швидкої медичної допомоги до виходу на пенсію за віком.

            Фурдик І. К. відомий на Поділлі краєзнавець. Досліджуючи минуле рідного краю друкував в місцевій, обласній та республіканській пресі свої краєзнавчі матеріали.

            Зокрема надрукував у 1972 році в багатотомному видані «Історія міст та сіл України. Вінницька область» історичний нарис «Соболівка».

            Фурдик І. К. також відомий як бібліофіл. На протязі багатьох років зібрав велику власну бібліотеку із значною кількістю раритетів та книг з автографами авторів.

            На громадських засадах в 1983 році обраний головою ради старійшин села Соболівки.

            Був активним читачем головних бібліотек: Вінниці, Києва, Москви та Петербурга.

 

 

В серпні місяці виповнилося 90 років Марії Кирилівні Шевченко. Марія Кирилівна прекрасна жінка, повна снаги, енергії і бажання робити добро, голова сільської ветеранської організації, справжній патріот не лише своєї рідної Соболівки, а й всієї Тепличчини.

 

Народилася М.К.Шевченко в багатодітній селянській родині. Господарювали, мали землю, садок, коней, вівці.

Батько – Кирило Петрович Капуша, унтер-офіцер Царської армії, Кавалер чотирьох Георгіївських Хрестів.

Марія Кирилівна закінчила 8 класів Соболівської середньої школи, коли розпочалась війна. Чотири брати пішли на фронт, додому повернулися тільки двоє. В роки війни трудилася, де доводилось: на перевалці, комірником на нафтобазі Соболівської МТС, звідки в 1944 році , після звільнення Тепличчини, була направлена на навчання в Бердичівську школу бухгалтерів, в 1945 році за розподіленням поїхала на роботу в Тернопільську область, на Денисівську МТС.

В 1946 році одружилася, переїхала жити на Тепличчину, в сім’ї народилося троє дітей. Маючи потяг до знань, Марія Кирилівна вирішила підвищити свою кваліфікацію і пішла навчатися в Соболівську вечірню школу.

Після закінчення школи вступила до Уманського сільськогосподарського інституту і отримала диплом  вченого агронома.

З 1956 року Марія Кирилівна розпочала свою трудову діяльність в радгоспі Соболівського цукрокомбінату, директором якого була Марія Петрівна Черкасова.

М.К.Шевченко весь час брала активну в громадському житті села, працювала для своїх земляків, була головою товариського суду, головою земельної комісії села, головою комісії з питань сільського господарства та оплати праці, дев’ять скликань обиралась депутатом Соболівської сільської ради.

За ініціативою Марії Кирилівни та місцевого краєзнавця Івана Карповича Фурдика в 2004 році було побудовано пам’ятний знак  жертвам Голодомору та політичних репресій.

 

         За її сприянням була здійснена значна робота зі збору відомостей про своїх земляків-фронтовиків, партизанів та підпільників Великої Вітчизняної війни і формування поіменних списків. Тож Марія Кирилівна сама здійснила поїздку у м. Київ з метою відвідин Центрального військового архіву. Вона навіть не сподівалась на такий вдалий візит до архіву, після якого її «фонд» поповнився цінними архівними документами-копіями двох книг з прізвищами тепличан .

         Наступною своєю місією Марія Кирилівна вважає занесення на сільську меморіальну стелу прізвищ тих, чиї імена з певних причин там немає.

Також має на меті М.К.Шевченко встановити пам’ятний знак у Соболівці на місці розстріляних 17 заручників. Поки ж там стоїть один хрест.

         За її сприянням вийшла книга про голодомор 1932-1933 рр. в Україні, зокрема , із свідченнями очевидців з Теплицького району – мешканців Соболівки, Орлівки, Побірки та інших населених пунктів.

         В столиці Франції місті Парижі відбулася прем’єра давно очікуваного тепличанами фільму про голодомор в Україні, знятого французькими документалістами під керівництвом режисера Бенедікт Банет, який згодом, зі слів Філіпа Наумяка, буде показаний і на Вінниччині. У зйомках фільму активну участь приймали свідки Голодомору, жителі села Соболівка, серед них один із головних свідків – Марія Кирилівна Шевченко та краєзнавець села Іван Карпович Фурдик.

         В Соболівському Будинку культури з нагоди 90 річчя Марії Кирилівни Шевченко працівниками культури проведений вечір-портрет «Дорогою мого життя ,  в сільській бібліотеці оформлено перегляд літератури.

 

 

                                     Будні Соболівської сільської бібліотеки

 

У бібліотеці відбулися літературні посиденьки "Колядини у Галини Журби" з участю Теплицького районного літературно-мистецького об'єднання "Сонячне гроно". Захід пройшов цікаво, дізналися багато цікавого про життя і творчість Галини Журби, читали вірші, презентували книгу Г.Журби «Далекий світ», яку потім подарували нашій бібліотеці .

         Також Соболівська бібліотека отримала в подарунок книги від

Спілки письменників, це чудові книга «Війна 1941-1945рр»  і «Захисник – Повертайся живим». Від М.Каменюка  отримали  в подарунок книгу «Князі Острозькі», від О.Герасименко її книгу «Причетність»,  І.Волошенюк  «З пам’яті доріг і старих блокнотів»,  Р.Гарбуз подарувала книгу «Анекдоти у риму», В.Тигипко  «Осіннє танго білих хризантем».