До Міжнародного дня театру в читальному залі сільської бібліотеки

було оформлено ілюстративну виставку «Театр – дзеркало душі».

 

 

 

 

        

До Міжнародного жіночого дня 8-го Березня в приміщенні Соболівського сільського Будинку культури бібліотекарем була оформлена виставка «Творіння маминих рук»

 

В Соболівському сільському філіалі в березні місяці до 202-річчя від дня народження Т.Шевченка проведено поетичні читання «Зоре моя вечірняя…», а до 155 – річчя  від дня його смерті оформлено виставку-портрет  «Вічний будитель нації».

Напередодні святкування 71-ї річниці Великої Перемоги у Великій Вітчизняній війні 1941-1945 років, 6 травня 2016 року в с.Соболівка відбулося урочисте відкриття пам’ятного знаку  жертвам окупаційного періоду – 18 мирних жителів, розстріляних німецько-фашистськими загарбниками 28 лютого 1943 року. Пам’ятний знак встановлений на місці розстрілу.

Авторами  та розробниками пам’ятної плити  були  Фурдик І.К., Червоний А.О., Бичок М.О. та Шевченко М.К. на ній зображено жмут колосків жита, як знак життя родини-громади, але 17 колосків обрізано і їх зерно розсипане, як діти які вже не народяться та один колосок 18-тий чудом залишився живим.  Ця плита виготовлялася в м. Кривий Ріг, де проживає внучка одного із розстріляних Вовка Матвія Федоровича, Ковальчук Галина Олександрівна, яка стала головним спонсором по замовленню та доставці  плити до села.

Оформлення та встановлення пам’ятної стели взяли на себе виконком Соболівської сільської ради. Право відкрити стелу   надали очевидцю цих подій, голові ветеранської організації та головному ініціатору Шевченко М.К.., яка розповіла про чорні дні фашистської окупації, що вкарбувались їй на все життя як страшні спогади дитинства.

 Також прозвучали виступи голови села Асауленко В.П. та учнів школи, які поклали вінки та квіти до пам’ятника. 

 

 По закінченню заходу було освячено пам’ятну стелу та прочитано спільну молитву на помин душ, яку провів о. Герман. Тут біль і тут поклик до совісті нащадків, які повинні берегти пам’ять, аби ніколи війна не ступила на нашу Вітчизну.

 

 

26 квітня – 30 років з часу Чорнобильської катастрофи (1986) Організація Об’єднаних Націй оголосила 26 квітня Міжнародним днем пам’яті Чорнобиля. 

У ніч з 25 на 26 квітня 1986 року в Україні сталася одна з найстрашніших трагедій в історії людства загалом і  України зокрема. Жахлива аварія призвела до радіоактивного опромінення величезної кількості людей, до забруднення води і навколишнього середовища.

На території України утворилася так звана 30-ти кілометрова  «зона відчуження», з якої терміново було переселено людей для врятування їхнього життя.

Цей день є днем пам’яті про цю небезпечну трагедію, наслідки якої люди відчуватимуть ще багато років.

До дня пам’яті аварії на Чорнобильській АЕС 26 квітня в читальному залі Соболівського сільського філіалу для учнів 4 кл  бібліотекарем було проведено урок-пам’ять «Чорний біль над білим цвітом».

Бібліотекар розповіла про страшну трагедію на атомній станції та про наслідки радіоактивного пилу. Учні з цікавістю слухали розповіді про ліквідаторів-односельців Чорнобильської трагедії.

Для більш детального ознайомлення з трагічними подіями на Чорнобилі, бібліотекар учням презентував книжкову виставку "Мужність і біль Чорнобиля", на якій представлені книги та періодичні видання, що розповідають про найбільшу катастрофу ХХ  століття, про причини і наслідки Чорнобильської аварії, про ліквідаторів-односельчан трагедії людства.

28 грудня в Соболівській сільській бібліотеці було проведено літературну годину «Народжена, аби повернутися на Україну», до 127 річниці з дня народження української письменниці Галини Журби.

 

Галина Журба ― це літературний псевдонім письменниці, справжнє прізвище якої ― Домбровська Галина Маврикіївна (по чоловікові Нивинська), народилася 29 грудня 1888 року на хуторі Олександрія, поблизу села Соболівка в заможній сім’ї, полька за походженням, яка захопилася українознавством.

 

     В Соболівці майбутня письменниця одержала домашню освіту, звідси пролягла її дорога в літературу. Батько її був управителем панського маєтку і родина Галини Журби була заможною. Але це не було на заваді спілкуватись дівчинці з бідними сім’ями, пізнати їхнє життя.  

 Умови виховання могли б виробити з Галини Домбровської типову панночку-шляхтянку, але в ній була закладена більша енергія. Дівчина мала змогу добре приглянутися як до панського життя з його виїздами, з верховою їздою, пікніками, полюваннями, фортепіанними концертами, так і до зворотного його боку з економами, сценами побоїв селян. Жадібно слухала дівчина сімейні перекази, чарувалася українською мовою, придивлялася до побуту селян.

Галина Журба була допитливою, цікавою. Її зачаровувала природа хутора, що оточувала письменницю в дитячі роки. 
Писати почала ще в батьківському домі.
     У січні 1912 року приїхала до Києва, оселяється в готелі „Ермітаж”, де її тітка Наталія Сіпайло була управителькою. Навчалася писати на машинці. Згодом отримала посаду машиністки в польському технічному бюрі „Лодинський і син”.
     Друкується в „Українській хаті”, яка на той час була найпоступовішою, революційною трибуною молодих письменників.

     У цей важкий час між трьома селами: Соболівкою, Побіркою й Брідком ― серед густого лісу в пустій хатині потай зробили для селян читальню.
Повернувшись до Києва дізналася про цілковитий розгром „Української хати.”

     Навесні 1915 року Галина Журба разом зі своєю подругою Явдошкою Квіткою відкрили бюро перекладів та передруку на машині. Найняли на Хрещатику, 43, три великі кімнати на першому поверсі. На вивісці вогненними буквами на темному тлі „Первое Киевское бюро переписки  на машине и переводов на всех языках”. Люди всіляких націй, культур, професій йшли до них з усілякими перекладами, літературними творами, дописами... Але бюро через декілька місяців збанкрутувало. Тоді Галина Журба, щоб заробити на життя, змушена була йти вчителювати.
   
      Спершу живе вона в Європі, потім виїздить до США, де не полишає активної творчої діяльності.
     
     Живе самотньо у Філадельфії в тісному помешканні небезпечного району. Уперто вимагає, щоб її твори друкувалися тільки її власним правописом, бо вважає його найдосконалішим.

     У мандрах розгубила немало своїх творів, але перед самою смертю ще пробує писати. Вмираючи, заповідала, щоб її тіло зникло по дослідах в анатомічному театрі. Її не послухали, вона лягла на вічний спочинок на кладовищі в Баден-Бруку, де знайшли його її літературні колеги: Є. Маланюк, Т. Осьмачка .
   
     Галина Журба завжди підкреслювала, що вона ― українка, хоч за хрещенням була полькою.

     Її знаменита автобіографічна розповідь «Далекий світ» знайомить нас з хутором Олександрія поблизу Соболівки: «...Наш дім стояв на узліссі. Ліс обгортав його з усіх боків, застіняв перед світом. Поземний, Гонтою критий, з широким ганком на чотирьох кольонах, дім мав простодушно-непретенсійний вигляд. Подвійно широкими вікнами замріяно дивився на травник та браму і далі, геть, в димну далечінь, де на овиді синіла Зятьківецька дубина. Довкола шумів ліс тихим, рівномірним шумом...».

     Саме в рідному в рідному маєтку формується її любов до української мови, краси природи, побуту селян, чим буде наскрізно просякнута вся її творчість. Двадцятирічною видає вона в м. Одесі (1909), першу свою книгу „З життя”, куди ввійшли шість оповідань: „В степу”, „Сповідь”, „Жарти”, „Вовченя”, „В тайзі”, „Студент”. Теми оповідань взяті з народного життя.
    

     1912 р. у видавництві „Українська хата” було опубліковане маленьке оповідання „Конячка”. Через це весь наклад видавництва було конфісковано.
    1920 року завершується І період творчості письменниці ― Київський. Творча продукція першого періоду ― два десятки наукових новел. 
ІІ період ― „час зрілості” ― Галина Журба пише кілька сценічних картин („Маланку”(1921)) ― загублена в еміграційних мандрах.
1923 року в Празі вийшла сценічна картина „Метелиця”. Потім письменниця полишає цей жанр і переходить до епічних форм.
    

    У 1925-1928 роках у Здалбунові на Ровенщині вона пише повість „Зорі світ заповідають” (опублікована 1933) ― це перша частина епопеї „Хроніка одного”, якій авторка віддала багато сил: вийшло у світ три частини, друга й третя „Революція йде” виходять у Львові 1937 року.

    Про творчість письменниці 20-30х років знаходимо схвальні оцінки у статтях С. Тутора та інших критиків. Він зарахував Галину Журбу разом з Іриною Вільде, К. Гриневичевою до талановитих представників “проміжної групи”, посилаючись при цьому на “повісті волинського побуту”.
   

    У своїй сукупності твори Галини Журби, як і ранні дві збірки оповідань, так і післявоєнні повісті-хроніки, дають широку панораму життя дореволюційного українського села, висвітлюють духовні пошуки інтелігенції. Вони засвідчують оригінальний творчий стиль автора.
     

     Вона була одним із фундаторів Об’єднання українських письменників “Слово” (Організація українських письменників в еміграції).
Статут ОУП “Слово” підписали 19січня 1957 року в Нью-Йорку. Членами Об’єднання були: В. Барка, Б. Бойчук, Г. Журба, Є. Маланюк, О. Тарновський, Ю. Тарнавський, Ю. Шевельов...

     Творчість такої талановитої письменниці надзвичайно збагатила українську літературу. Галина Журба зуміла показати всьому світові велич українського народу (селянства), української землі. На жаль, більшість праць письменниці знаходяться і були видані за кордоном, але в наш час вони повертаються на Україну.

 
 

Перестало битися серце історика-краєзнавця, книголюба  і  бібліофіла,  легендарної особистості не тільки Соболівки, а й Тепличчини.

 

Народився Іван Карпович Фурдик 27 листопада 1923 року, в селі Соболівка Теплицького району . Навчався в місцевій середній школі.

 

      Закінчив Тульчинську фельдшерську школу, в 1941 році одержав кваліфікацію медичного фельдшера.

            Учасник бойових дій в Великій Вітчизняній війні на посаді військового фельдшера – командира медико-санітарного взводу.

            На фронті був тяжко поранений. Нагороджений орденами: «Вітчизняної війни І-го ступеня» , «За відвагу» та 22 медалями.

            Військове звання – старший лейтенант медичної служби.

            Інвалід Великої Вітчизняної війни першої групи.

Напередодні 65-ї річниці Перемоги в Великій Вітчизняній війні наказом Міністерства оборони України Фурдику Івану Карповичу присвоєно чергове військове звання  -Полковник.

            Після закінчення війни повернувся в своє рідне село Соболівку. Працював в Соболівській дільничій лікарні фельдшером пункту швидкої медичної допомоги до виходу на пенсію за віком.

            Фурдик І. К. відомий на Поділлі краєзнавець. Досліджуючи минуле рідного краю друкував в місцевій, обласній та республіканській пресі свої краєзнавчі матеріали.

            Зокрема надрукував у 1972 році в багатотомному видані «Історія міст та сіл України. Вінницька область» історичний нарис «Соболівка».

            Фурдик І. К. також відомий як бібліофіл. На протязі багатьох років зібрав велику власну бібліотеку із значною кількістю раритетів та книг з автографами авторів.

            На громадських засадах в 1983 році обраний головою ради старійшин села Соболівки.

            Був активним читачем головних бібліотек: Вінниці, Києва, Москви та Петербурга.