Літературна

                                   Юрій  Федорович
                                           Головкін

                       Народився  29 серпня 1958 року в селі Харсіки на Полтавщині.

Закінчив Чорнухинську середню школу, в1980 році отримав освіту на історичному факультеті Полтавського педінституту імені В.Г.Короленка.

Після закінчення інституту працював вчителем, директором школи, головою сільської ради, секретарем партійної організації колгоспу. В 1988 році переїхав в село Соболівка, Теплицького району Вінницької області. Де і по сьогоднішній день працює директором Соболівської ЗОШ І-ІІІ ст.

Є нащадком письменника – філософа Г.С.Сковороди.

Поет, гуморист,сатирик.

Друкується в районній, обласній періодиці, а також в колективних збірках «Ластівка», «Теплицькі світанки», «Тепличчина сміється», «З любов’ю в серці».
Учасник V Гранд – фестивалю «Перлини сезону», член районного літературного об’єднання «Дивослово». Рукописна збірка гумориста налічує понад 1000 поезій.
 

Сковорода і Чорнухи

Де понад Многою лежать широкі луки,
Що їх весною покривають розливи води,
У зелені садків розкинулись Чорнухи,
Що стали батьківщиною Сковороди.
Його земля полтавська ніжно сколихала,
Свою любов без жалю віддала.
Талант і посох на зорі вручала,
На шлях широкий провела.
І де б він не ходив, в яких краях далеких
Григорій за життя не побував,
Ніколи і ніде про серцю милії Чорнухи
Ні наяву, ні уві сні не забував.
Сковорода. Чорнухи...
Ці два слова єдині,нерозлийвода.
Коли ми промовляємо:Чорнухи,
Одразу ж поряд постає: Сковорода.
Пройшли роки. Невпинно. Невблаганно,
Та знов через роки вчувається хода.
Хоч і застиг у камені і бронзі,
Крокує в пам'яті людській Сковорода.

                                                             Як на роботі

                                                             -Як пройшла твоя відпустка?-
                                                             Запитав в Миколи.
                                                             -Та, нарешті , закінчилась,
                                                             Надоїло вдома,
                                                             Майже так, ЯК на роботі,
                                                             Кожен день лиш знаєш-
                                                             Сидиш, нічого не робиш,
                                                             Й обіду чекаєш.

Хто ж свиня?

У хліві, біля корита,
П’яний спить Степан.
Поряд хрюкає під боком
Дебелий кабан.
Жінка плаче:
- Що за горе випало мені?
Гляньте, люди, у хазяйстві
Вже аж дві свині!
Тут Степан став навкарачки,
Ледве вимовля:
- В-видно, в т-тебе
т-теж д-двоїться-
Тут одна свиня!

                                                             Монолог у ЗАГСі

                                                             - Гражданін начальник ЗАГСа,
                                                             П’ять минут уваги.
                                                             Ви прийміть у нас із Клавой
                                                             Етую бумагу.
                                                             Обсуждати цілий день ми
                                                             І не спали оба.
                                                             Ми з подругой берьом шлюб - 
                                                             В нас любов до гроба. 
                                                             В неї двоє малишей –
                                                             Веселенькі дітки:
                                                             Як мамаша не візьме,
                                                             Одвезем до тітки.
                                                             Буде крєпка в нас сім’я,
                                                             Бо, скажу вам шопотом,
                                                             Я четвертим в жінки буду – 
                                                             В мене вона з опитом,
                                                             Мати зразу полюбила,
                                                             Невістку одначе – 
                                                             Як узнала, так зраділа, 
                                                             Що ще й досі плаче.
                                                             Розпишіть ви нас скоріше –
                                                             Місяць довго ждати.
                                                             Я боюсь, що Клава може
                                                             Звідси накивати,
                                                             І тоді – прощай любов!
                                                             Нерви мої, нерви.
                                                             Жінка замужем вже тричі,
                                                             А я буду впервий! 

Хазяїн

Перший день Пилип в відпустці – 
- Треба щось зробити,
Щоб дружина перестала,
Ледарем корити.
„ Поки жінка там у хаті 
Наводила лад,
Буряка натер – корито,
Буде акурат.
Ще й пшенички двоє відер,
Висипав туди:
- Ну, ідіть же, мої гуси,
Ви мерщій сюди!
Жінка вийшла – у долоні,
- Нене, моя нене! 
Ну який же нетямущий 
Чоловік у мене!
Не страми себе, Пилипе,
І своїх дітей –
Ми два роки не тримаєм,
У себе гусей.

                                                            Перекваліфікувався 

                                                            - Все, - у груди б’є Микола.
                                                            - Слово вам даю,
                                                            Що тепер я ні горілки,
                                                            Ні вина не п’ю.
                                                            - Що за диво! Чи це правда,
                                                            А чи тільки сон?
                                                            - Дорога тепер горілка,
                                                            П’ю – одеколон!

І чого чіплятись?

Син поскаржився: -Не хочу
В школу я ходити,
Бо до мене на уроках
Чіпляється вчитель.
Мати - в школу, а учитель:
- Що робити маю?
Ваш синок не вчить уроків,
Нічого не знає.
Ось дивіться: три на дев'ять -
Скільки буде, Вово?
А синочок: - Бачиш, мамо?
Причепився знову!

                                                             Генеалогія

                                                             - Мамо! Мамо! - першокласник 
                                                             Гукає з порогу. -
                                                             Нам учителька казала,
                                                             Що немає Бога!
                                                             І що люди, говорила,
                                                             Від мавпи походять,
                                                             Тільки шерсті вже немає
                                                             Та пряміше ходять.
                                                             І ти - мавпа, й тато - мавпа,
                                                             Я - ваша дитина,
                                                             Ну, а хто пішов від мавпи,
                                                             То той і людина.

Робота і заробіток

На базарі за прилавком 
Зустріла Марія 
Однокурсницю Одарку 
Й ледь не оніміла. 
Засмутились очі карі, 
На виду поблідла:
- Що ти робиш на базарі?
Де диплом поділа?
- НЕ хвилюйся та! Доволі!
Я диплома маю.
Я лише роблю у школі, 
А тут заробляю.

                                                                  Яковенко
                                       Тетяна Василівна

     Народилася 16 травня 1954 року в с. Соболівці Теплицького району Вінницької області.
Навчалась в Соболівській середній школі з 1961 р. по 1971 р.
     Закінчила філологічний факультет Вінницького державного педагогічного університету ім. М.М. Коцюбинського в 1977 р, та аспірантуру при Інституті літератури ім. Т.Шевченка НАН Україну, працювала в школі.
      Нині Тетяна Яковенко - кандидат філологічних наук, доцент кафедри української літератури Вінницького державного педагогічного університету, член спілки письменників України. Заміжня, має сина Олега.
      Автор восьми поетичних книг та більше п'ятдесяти наукових статей з питань перекладу та сучасного літературознавства.
      Відмінник освіти України.
Лауреат обласної літературно-мистецької премії"Кришталева вишня" (2002) та Всеукраїнської літературної премії ім.М.Коцюбинського (2002
      Вірші Тетяни Яковенко увійшли до "Антології української поезії другої половини XX століття" (Київ, 2001).

                    ***

Тайна поетичного вислову. Що ж це ми, люди, не спішимо — спимо ? Яким бадиллям полину  Зрости під українським сонцем  На українському лану  Засіяний у землю стронцій ? Навіть ядерний сивий смертельний останній мороз  На вцілілих шматках намалював дерева і трави. Живи-живи, спіши, мов навіжений,  Бо хтось, здається, бігає хутчіш. Ніч не буває чорна,  Чорним буває день. Політ вві сні — яскрава скалка щастя,  Можливою лише після життя,  Поміж життям і вічністю. Найперше право генія — свобода. Я просто жінка Не дивуй — й-бо Я в лід абстракцій вірити не хочу. Коли і справді є на світі Бог —  Твої у нього мусять бути очі. А що таке, подумати, любов? Це, може, просто — на деревах іній. Що я знаю про тебе?  Тільки те, що люблю. Ніхто нічого не винен.  Тим більше — в любові. ... любов — це нічний колодязь,  де на денці зоря волога. ЛЮБЛЮ, ЯК ЩЕ НІКОЛИ НЕ ЛЮБИЛА Ми — українки Ми — українки. Ми із того роду, Чию відвагу світ ще не забув. На золото вишневу нашу вроду Скуповував розбещений Стамбул. Скуповували, нелюди, захланні,  Самі того не знаючи, сливе,  Що в кожній "українці — Роксолана —  Не бранка — повелителька живе. І поки у боях та у походах,  Та в шинках пропадали козаки,  Ми порали худобу і городи,  І шовком вишивали сорочки,  Вставали рано і лягали пізно,  Перемагали спеку і грозу,  Ховали горе у тужливу пісню,  Виплакували піснею СЛЬОЗУ. Ми — українки.  В нас душа багата  Блакиттю неба, золотом ланів.  Ми вміємо і сіяти й орати,  Народжувати велстнів-синів. Бо ми такі.  Віддавна і донині  Плекаєм світ любові й доброти.  Ми — українки.  Значить — Берегині.  Ми Україну мусим берегти. Надходить ранок тихого жалю За всім отим, що не буває вічним, Мене послухай: Я тебе люблю. Я вже не жінка, А тоненька свічка, І райська ніжність, І печаль жалю Палахкотять в мені розкішнім болем, Мене послухай: Я тебе люблю, Я вже й не жінка - Райдуга над полем. От бачиш - я уже не боронюсь, Хай буде так уперше і востаннє. Душа палає Й краплями вогню Сплива покірно і повільно тане. Сліпуча мить прозрінь і озарінь, Сяйлива грань поміж життям і тінню, Де дві зорі Зливаються у вільному падінні. Любов незряча Й ненависть - сліпа, І жах жаги обнявсь з жагою жаху, І демон каже янголові: "Пат..." Закінчуючи партію у шахи. Вір мені - це гра  І не пусті слова.  Цей яблуневий рай  День ще буде чи два,  Неба ясний єдваб  З'їсть дощова імла,  Жовті свічки кульбаб  Завтра згорять дотла. Може, сьогодні ще  Буде хоч трохи мій  Чорних твоїх очей  Владно - печальний хміль,  Владно - солодкий чад,  Невтоленний біль  Наших гірких мовчань. Хай захищає нас  Цей неймовірний край,  Наш яблуневий час,  Наш яблуневий кайф.  Цей яблуневий рай,  Ніжний до забуття.  Бачиш, яка мораль?  Як і оце життя. На житнє поле дощ іде. Мовчи. Мовчи і слухай: Дощ іде на жито. Не почужіти б... Не перетужити б... І вже не пожаліти б ні за чим... На житнє поле дощ іде. Почуй, Як пахне світ ромашково-полинно, Як обережні пальчики дощу Перебирають кожну стебелину. І ми якісь з тобою не такі: Так не кохають нині І не пишуть. На житнє поле дощ іде. І тиша Голубить душу ніжністю віків. З невидимих і позахмарних плес Цей дощ звучить, Мов таємнича скрипка. І в тебе очі теж зелено -срібні, Як в цього жита і оцих небес. О Господи, спини цю мить, Навчи життям містично дорожити, Де дощ іде, і половіє жито. Де ти і я.. . . Де я і ти... Де - ми...          *** Любити руки, Очі, І вуста... Любити голос, Чорно-срібний голос... Тебе любити... І любити так, Як ще ніколи... Як іще ніколи... Снігів різдвяних теплий оксамит, Різдвяна тиша, як зітхання свічки В мінливих таємничостях зими, Де все - невічне, І усе довічне. Тебе любити. Просто. Просто так. Як люблять небо. І траву. І зорі. Як люблять світ, в якому час розтав Водночас і прозорий, й непрозори Як просять ласки Божої, Хоча б Лише за тим, Щоб плакати й любити, Тебе любити. Просто. Як печаль. Як тихий щем вечірньої молитви. Заборони.. Не борони... Мені.. Не борони... Бо, може, це востаннє Тебе любити. Так, як перший сніг, Той, що до ранку вже його не стане. За те, що ти - Не інший, А такий, Такий, як є у цім різдвянім світі, Де тихо-тихо падають зірки На темну землю Із небес пресвітлих.                                                                                     ОКСАНА СКАКОДУБ        Оксана Скакодуб народилась у 1987 році в с. Соболівці Теплицького району на Вінниччині. Поетичні твори авторки відзначені на кількох Всеукраїнських поетичних конкурсах і публікувалися в колективному альманасі подільських літераторів "17 ВЕРЕСНЯ" (2002).      Перша поетична книжка Оксани Скакодуб «Цвітуть любов'ю очі сині» вийшла в 2003році. Творчий доробок молодої поетеси Оксани Скакодуб характерний тим, що в ньому чітко простежується традиційне, класичне і є чомусь (можливо, не так у зовнішніх, як у внутрішніх проявах) художницьке сприйняття світу намагання бути в енергетичному полі лірико-філософ-ських тенденцій.                               *** Іду до тебе по стежині Поміж зажурених полів, Любов збираю по краплині — Ти ж так напитися хотів. Долаю ніч, як промінь світла, Зорею падаю до ніг, Щоб в серці музика не стихла, Щоб ти мене любити міг.                *** Я дам тобі свою надію, Свою любов і ніжність рук, Нехай ніколи не дозріє Насіння болісних розлук. Сховалась зірка у калині Від ночі, від лихих вітрів... Цвітуть любов'ю очі сині В серпанку вранішніх полів.                  *** Я часто, буває, хочу Потрапити в ті краї, Де сонце не знає ночі, А вічність рахує дні. Там фарбу розмиє небо На плетиво із трави. Якщо тобі щастя треба, Живи...                    *** У забутих осінніх мелодіях Чути тихі мінорні лади — У буденних проблемних рапсодіях Поділили життя на склади. Ноти зв'язані жовтою ниткою, Що бринить, як тремтлива струна. Обіймається з ніжною скрипкою Безкінечна небес сивина. Дощ цілує вустами холодними І без того схолоджений світ, Там, де літо зелом хороводило, Ліг туманами осені слід.                   *** Кошеня ховалось від дощу, Від лихої блискавки і грому, Думаю: куди його впущу? Бо ж душа моя також не має дому. Як приблуда, ходить поміж стін, Що сплітає світова напруга У життях самотніх полонин, В пустоті без ворога і друга. Якір віри кинувши на дно, У тілесність пульсування часу, Мить, година, вічність — все одно, Тут вона чужинка, так щоразу. Дощ мине калюжно, як завжди, Кошеня руде втече шалене, А душа шукатиме ходи, Щоб на волю утекти від мене.                    *** Три сторінки назад —і крапка, Невеликий сумління слід. Не любити — це надто слабко, Для любові існує світ. Біла нитка, зірки — корали, Гарне слово "мистецтво", "арт", Не любити, кажу, — це мало, На планеті ж бо нас мільярд. І купається ніч в любистку, Чути янголів тихий сміх, Не любити — це надто низько, Не любити — це просто гріх. Вітер квіти зрива нестримно І у неба шукає дна. Не любити — це надто зимно, На землі ж бо тепер — весна.                       *** Жовто-синя печаль під сивим небом У дим'яному вивітрі ранніх спокоїв. Я чекала завжди лише на тебе І знайшла десь на дні густини глибокої. Перевеслами в'яжеться думка з думкою, Воском падають сльози порожніх поглядів. Хтось весну називав, безперечно,юнкою І ходив по її молодому золоті. Чувся відгомін снів знизу вгору, Чаклувалось в долоні маленьке коло. Всі мовчать, коли правда в серцях говорить, Всі мовчать, коли в'януть в душі матіоли. НА ТОКУ ЛЮДСЬКОГО ЖИТТЯ На току людського життя Відвівають душі від тіл, Й на возах везуть в забуття, А позаду лишають пил. І скриплять вози раз-у-раз, Як ворони, крячуть вони. То куди ж повідвозять нас? І куди ж повернемо ми?.. Рвуться жили минулих літ, Тихо стогне кістяк надій — У вогні перемін поблід, Загубив він рум'янець свій. Сунуть мірно, риплять вози, Навантажені сонмом душ, Серед буйства оркан-грози, Поміж зрубаних спасогруш. Завтра буде дзвінок у тишу, Лист нікому (чи два листи), Відповість хтось або відпише — Все одно... Все одно не ти... Завтра кава дійде до денця, І оголиться чашка знов, У душі дві іскри займеться (Хтось, як завжди, підкинув дров) А вгорі шкаралупа неба Скупо випустить в світ жовток, І накриються довгі стебла Парасолями із квіток. Буде тихо і навіть терпко, Десь дешеві злетять вітри. До майбутнього нам далеко, Ти ж реального не зітри. І день мовчав, Бо все сказав учора. Вишневий цвіт Стелився по землі, І дихав став, Його печаль прозора, Немов зерно На ораній землі. То все було,Якась проста невинність Хилила мить До краю, до межі. Чиєсь тепло, Як зірка запалилось, А в іншого Зотліло у душі. Моя любов, Лети високо вгору, Нехай тебе Не спинить буревій, Бо вже минув Час болісний, суворий, Настала вічність Радості й надій.             *** Виростаємо з мрій, Як з старих черевиків, І бажань мозолі Натираєм на п'ятах. А в теперішній час Є проблема велика: Мрії звикли ми з вами Частіше міняти. Чи "так", чи "ні",мовчати годі! Кажи очима, рухом, словом. Життя на вічнім повороті І мить його навряд чи зловим. Кажи, кажи, мовчати досить, Бо й так у тиші обмаль змісту. Тебе не я, а серце просить, Воно знайде, що відповісти.                   *** Віск живий, бо в ньому спить вогонь, Завтра він прокинеться і схлипне. На вікні відбитки двох долонь Хтось зітре, — буденність однотипна. Відсипаю втому, як пісок, В почуття занурена по скроні. В небесах місця для двох зірок З номерами наших телефонів.                      *** Кожне слово мусить говорити. Кожна квітка має зацвісти. Бо для чого нам у світі, жити Між облуди, горя й німоти. Щоб весну відчути: пишноцвіту, Треба знати холоди зими, І відкрити щиро всьому світу Широчінь своєї глибини.                                   Світлана                         Юлімбетова-Стадник      Світлана Хусаїнівна Юлімбетова народилася у 1959 році у селі Синтас Єрмаковського району Павлодарської області Казахстану. Батько Хусейн – башкир, мати Іляна –молдаванка із села Тоташти Котовського району Молдрви.      Дитинство і юність Світлана провела в Новоорську Оренбурзької області, що в двадцяти кілометрах від місця заслання великого Кобзаря.      У1978 році вийшла заміж за українця з Соболівки.      Хоча вірші писала з дитинства, тільки у 2000році почала друкуватись у районній газеті «Вісті Тепличчини».      Друкувалась також у обласній газеті «Вінниччина» та у літературному збірнику «Стожари»,літературно-мистецькому журналі «Вінницький край»      Вірші звучали на обласному радіо, проза з’являлась у російськомовних журналах «Радосте моя» (Донецьк), та «Богдан» (Дніпропетровськ).      Підготувала до друку першу книгу «Світлячки ліхтарики запалили». На даний час проживає в Соболівці.     ЯК МИШКА СВИНЮ ПОБОРОЛА Сіра мишка на свині, ніби вершник на коні: і стрибає, і лоскоче, - побороти свинку хоче. І нарешті дострибалась, що свинюка розічхалась. Зі свині упала миша, ледве встала, ледве дише. І від болю, і від злості каже тоном переможця: - Добре ж я тебе побила! Плач тепер, свиняче рило...                                                                      ВТІК...ОБІД                                                               В горобців зчинився галас:                                                               в горобчихи лихо сталось!                                                               Стільки лиха! Стільки бід, -                                                               в горобчихи втік обід!                                                               Втік хоробрий черв'ячок:                                                               впав між трави - і мовчок...                                                               Перележав - і додому,                                                               щоб поїсти щось самому.. . СТРАХОВИСЬКО В БІНОКЛІ Петрик аж тремтить з біноклем: очі плачуть, чубчик мокрий... - Мамо, що мені з очама? хтось повзе із рогачами! Він бінокля - кличте тата! - певно, хоче відібрати... А сестричка: - Тю, малюк! це ж травичку косить жук!